Рік по тому, як закінчилась вже третя з черги громадянська війна, яка вирувала у Центральноафриканській республіці, у столиці країни Банґі, панує доволі тривожна тиша.
Попри угоду про припинення вогню, досягнуту у червні, а також присутність міжнародних миротворчих сил, тертя у цій країні присутні і надалі.
У шпиталі міста Банґі, лікарі з організації Médecins sans Frontières (Лікарі Без Кордонів), мають багато постійної роботи.
Лікарка Марін Моне працює у реанімаційному відділенні шпиталю: “Подекуди до нас поступає два або три пацієнти одночасно. Але останньо трохи якось так заспокоїлось. Проте люди з вогнепальними чи ножовими пораненнями надходять щодня.”
Бійня, що зчинилась у цій країні по тому, як стався державний переворот у березні 2013 року, залишила рани відкритими.
Коаліція повстанців Селека під проводом Мішеля Джотодія, яка має потужний мусульманський підтекст, вдалась до безпрецедентних жорстокостей проти немусульманського населення.
Це породило у відповідь створення християнських загонів анти-Балака, які, у свою чергу, здійснюють напади на мусульманську громаду тієї країни.
Внаслдіок кривавого конфлікту у Центральноафриканській республіці було вбито близько 5 тисяч осіб, і 800 тисяч осіб було переміщено.
Більшу частину мусульманського населення було відтіснено на схід країни, тоді як немусульманська більшість нині концентрується на заході і у столиці Банґі.
У таборі переміщених осіб М‘Поко, що неподалік аеропорту Банґі у розпал конфлікту перебувало 100 тисяч осіб.
Багато хто залишив країну. Мало хто зміг повернутися до своїх попередніх домівок.
Члени немусульманських громад Банґі тікали від наступу загонів Селека.
Говорить Бертен Ботто, координатор табору М‘Поко: “Було зруйновано і спалено домівки, людей просто грабували. Ті 20 тисяч людей, що нині перебувають у таборі М‘Поко, не мають даху над головою, не мають прихистку. Вони потерпають, не маючи нічого. Саме це стоїть на заваді їхньому поверненню додому. Це і подальша нестабільність у країні.”
Переміщена особа на ім‘я Фредерік Бопондо, зокрема, каже: “Ми не можемо нікуди йти з причини браку безпеки. Щойно запанує безпека і оголосять роззброєння, я піду додому.”
Уряд має плани перевести табір М‘Поко до іншого місця. Це викликає занепокоєння у людей.
Постачання харчів припинилися, і умови стають дедалі важчими.
Ситуація зі станом здоров‘я людей також погіршується. Шпиталь заснований організацією Médecins sans Frontières (Лікарі Без Кордонів) докладає максимальних зусиль.
Ми перелітаємо на захід країни. Саме тут 90% мусульманського населення змушене було стати втікачами, побоюючись насильства з боку християнських загонів анти-Балака, які мстилися за насильство, скоєне мусульманськими повстанцями з руху Селека.
Ті з мусульман, хто волів залишитись, знайшли прихисток в анклаві під захистом миротворчих сил ООН.
У місті Карно, саме ця церква стала притулком для 600 мусульман, які чекають вже довгі місяці, аби повернутися додому.
Вони не можуть відходити далеко від цього місця у побоювання нападів.
Мер міста Карно обіцяє відновити спокій у місті, працюючи разом з шанованими людьми з усіх громад та лідерами руху анти-Балака.
За кілька десятків метрів від церкви знаходяться будинки переміщених мусульман, куди вже заселилися люди, аби завадити мародерам, як каже мер міста.
Мер П‘єр Дотуа: “Ми робили все, аби зберегти ці будинки з допомогою Ради старійшин та релігійних лідерів. Ці будинки – це приватна власність, навіть якщо їхні власники там не живуть зараз. Отож ми мусимо їх захистити доки не настане замирення.”
Тим часом довгоочікуваний процес замирення й надалі перебуває у мертвій точці.
Ситуація зі здоров‘ям людей у цій країні не була ніколи такою складною.
Тут, як і де-інде у країні організація Médecins sans Frontières (Лікарі Без Кордонів) діє, як замінник місцевих органів охорони здоров‘я.
Малярія, респіраторна інфекція, СНІД постають реаліями на щодень у шпиталі міста Карно.
Збільшуються випадки недоїдання поміж місцевих дітей.
Говорить педіатр Жюстен Оладеджі: “Під час війни складалась така ситуація, що люди залишали домівки, вирушаючи у дорогу з дітьми. Дехто ховався у лісах, дехто переховувався де-інде. Саме з цієї причини ніхто нічого не садив і не збирав врожаю. Відтак діти не мали чого їсти. Від початку затишшя ми маємо більше випадків недоїдання.”
Злидні контрастують з багатством мінеральними ресурсами цього регіону, який у великій мірі залежить від діамантової індустрії.
За умов міжнародного ембарґо, і надалі ведеться експорт коштовного каміння. На цьому збагачуються перемитники усіх ґатунків.
Злочини стали щоденною реальністю.
Дорогою, що веде з заходу країни і до камерунського кордону, гуманітарні та комерційні автоколони регулярно грабуються.
Ми доїхали без пригод до містечка Бербараті. Це друге місто Центральноафриканської республіки.
Тут також життя і смерть досить щільно перетинаються, і потреба у медичній допомозі надзвичайно висока.
